Влітку цього року вийшов документальний фільм Наталії Шевченко "Вода. Земля. Вогонь". https://www.youtube.com/watch?v=aFK8Wg6mWjs Це, звісно, не перша вітчизняна документалка про українську природу.

Серед раніших робіт можна згадати два спільних проєкти Олексія Бурковського та телекомпанії "Орбіта" про природу Сходу України – "Торські степи: життя, смерть... воскресіння?" https://www.youtube.com/watch?v=OW321LmcHuw&t=1181s , а також "Донеччина заповідна – насіння життя" https://www.youtube.com/watch?v=ynFq1Ry_BEU .

Але документальне кіно про природу в Україні не стало явищем, помітним для широкого загалу. Що не менш прикро, приводом для появи фільму Наталі Шевченко стала війна, а сам він розповідає, як воєнні дії впливають на довкілля.

Якщо згадати, що й закордонних кінематографістів українська природа цікавила в першу чергу в розрізі наслідків чорнобильської катастрофи, то може скластися гірке враження, що крім проблем та бід нам хвалитися немає чим, коли йдеться про природу. А якщо на додачу пригадати, що в Україні немає коралових атолів, пінгвінів та тропічних лісів, які ми можемо бачити в серіалах Девіда Аттенборо, то це враження тільки підсилюється.

В новому епізоді подкасту "Головна обсерваторія" з Наталією Шевченко ми говоримо про українське документальне кіно про природу і наше сприйняття рідної природи.

Серед іншого Наталія розповідає:

- хто зараз знімає документалку про український заповідник "Розточчя" (спойлер: не українці);

- про стереотип, згідно з яким рубати ліс – це погано, а орати луки – добре (хоча природа страждає в обох випадках);

- чи можлива документалка про природу, якщо в країні немає велетенських варанів, горил та крокодилів (а також іншої екзотики);

- яку країну обділив увагою в своїх фільмах Девід Аттенборо (на його власну думку).