Американський архітектор Леббеус Вудс, який під час Боснійської війни, попри облогу сербами Сараєва, пробрався до міста і на власні очі побачив наслідки обстрілів, сформулював три підходи до відбудови.

Перший – намагатися відновити все у вигляді, що максимально наближений до того, який був до війни. Другий – зруйнувати під нуль все, що було пошкоджено, і побудувати нові міста. Третій – створити нове місто зі зруйнованого старого; власне, виростити нове зі старого.

Яким шляхом іти, залежить, зокрема, від того, хто береться відбудовувати. Традиціоналісти намагаються відновити історичну забудову скрізь, де це можливо. Модерністи хапаються за можливість позбутися архітектурної спадщини і будь-яких спогадів про трагедію зруйнованого міста.

Коли починати відновлення і яким воно має бути? Чи варто покладатися на досвід архітектурних зірок на кшталт Нормана Фостера, британського архітектора, лауреата Прітцкерівської премії, який погодився долучитися до відбудови Харкова? Чому майстер-плани міст без урахування думки їхніх мешканців – той самий спадок ХХ століття, від якого ми так хочемо втекти?