За даними Центру економічної стратегії, станом на кінець січня 2024 року за кордоном через війну перебуває 4,9 млн українців. Майже половина з них уже не планує повертатися. І, звісно, це величезна проблема для України, яка вже потребує робочих рук та мізків для відбудови країни та відновлення її економіки. Рішення їхати додому – це великий і складний крок, особливо для тих, хто вже знайшов роботу на новому місці і щойно звик до нового життя у безпеці, а діти інтегрувалися у закордонні школи й садочки. Безупинні обстріли, знищений дім, потреба мобілізуватися та й корупційні скандали в рідній країні – усе це стримує українців від повернення.

На цей процес можна поглянути й з іншого, незвичного для нас боку. Частина країн готова мотивувати українців повертатися: наприклад, Британія вирішила скоротити терміни продовження тимчасового захисту для українців. Однак для низки країн відпускати українців додому теж буде непросто. Для тієї ж сусідньої Польщі українці, які працюють та сплачують податки, закривають істотну потребу трудового ринку. Водночас українці, хоча й забезпечені роботою, через, наприклад, мовний барʼєр, змушені йти на посади нижчої кваліфікації, аніж могли б в Україні. А отже, цінні кадри втрачають час та можливість реалізувати себе не вдома.

Як влада має адекватно й дієво комунікувати потребу українцям повертатися додому – і як може мотивувати їх це робити? Чому навіть якщо, уявімо, геть усі раптом приїдуть – цього все одно буде замало, аби відновлювати постраждалу від війни країну? І як уже зараз нам варто налаштувати себе на те, що згодом Україна стане ще більш мультикультурною, адже сюди зʼїдуться іноземні робітники? Про усе це говоримо з Ольгою Токарюк, дослідницею українського форуму в Chatham House у Лондоні, яка зараз вивчає залучення українців за кордоном у часи великої війни.